Характеристика кримінальних правопорушень майнового характеру

Нормативно-правові акти, які врегульовують питання відповідальності неповнолітніх за скоєння злочинів майнового характеру. ==
Кримінальний кодекс України ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10

2. Злочин, склад злочинів проти власності.

Злочини проти власності – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що, порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу чи державі й учиняються, зазвичай, із корисливих мотивів.
Родовим і безпосереднім об’єктом цих злочинів є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додатковими необхідними безпосередніми об’єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства чи погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), можуть бути здоров’я, життя, психічна чи фізична недоторканність особи. При знищенні або пошкодженні майна додаткові факультативні безпосередні об’єкти – громадський порядок, громадська безпека, довкілля тощо.
Важливе значення при кваліфікації злочинів проти власності має предмет, до якого належать: чуже майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи (наприклад, речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо), а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія (абз. 1 п. 2 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10).
Майно – це речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру (наприклад, грошові кошти, цінні папери, особисті речі, побутова техніка, предмети домашнього господарства, продуктивна робоча худоба тощо).
Фізичні ознаки майна характеризуються тим, що вказані предмети та речі можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо (людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності, а тому її викрадення, а також інше незаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК).

Економічні ознаки полягають у тому, що майно повинно:

• а) мати мінову та споживчу вартість;
• б) бути відокремлене від природного середовища чи бути створене заново;
• в) бути здатним задовольняти потреби людини та суспільства.

Юридичними ознаками майна є те, що воно має:

• а) бути чужим для винного;
• б) належати за правом власності іншому суб’єктові права власності;
• в) не належати до предметів злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

З об’єктивної сторони злочини проти власності характеризуються, зазвичай, активними діями, що спричиняють матеріальну шкоду певній особі, колективу чи державі. Бездіяльністю вирізняється такий злочин, як порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК). Більшість злочинів проти власності сконструйовано законодавцем пере¬важно як матеріальні склади, тобто, при кваліфікації слід враховувати той факт, що обов’язковими ознаками їх об’єк¬тивної сторони є суспільно небезпечне діяння, злочинний наслідок і причинний зв’язок між діянням та наслідком. Склади деяких злочинів – формальні (вимагання – ст. 189 КК; придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом – ст. 198 КК) або усічені (розбій – ст. 187 КК; погроза знищення майна – ст. 195 КК).
Спосіб вчинення посягання є одним з основних критеріїв для кваліфікації вчиненого та відмежування різних форм викрадення майна й іншого протиправного заволодіння ним. Отож спосіб злочинів проти власності може бути таким:

• 1) таємний (ст. 185 КК);
• 2) відкритий (ст. 186 КК);
• 3) шляхом нападу (ст. 187 КК);
• 4) шляхом самовільного використання електричної або теплової енергії без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов'язкове) або умисне пошкодження приладів обліку чи

у будь-який інший спосіб (ст. 1881 КК);

• 5) погроза заподіяння певної шкоди (ст. 189 КК);
• 6) обман або зловживання довірою (ст. 190 КК);
• 7) привласнення, розтрата чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191 КК), тощо.

Суб’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 185–187, 189, ч. 2 ст. 194 КК, може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених статтями 1881, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, 1941, ст.ст. 195, 196, 1971, 198 КК, – осудна особа, котра досягла 16-річного віку. У злочинах, передбачених ст.ст. 191 і 197 КК, суб’єкт - спеціальний. Це особа, якій майно було ввірено чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191 КК), службова особа (ч. 2 ст. 191 КК), особа, котрій доручено зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197 КК). Суб’єктивна сторона злочинів проти власності, переважно, характеризується умисною формою вини. Вчинення крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), вимагання (ст. 189 КК), шахрайства (ст. 190 КК), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191 КК) супроводжується реалізацією прямого умислу та корисливого мотиву, а розбою (ст. 187 КК) – ще й метою заволодіння чужим майном. Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно використати чуже майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. Два злочини – необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) і порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК) – із суб’єктивної сторони характеризуються необережною формою вини. Суб’єктивна сторона складу умисного знищення чи пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, може характеризуватися складною (змішаною) формою вини.

3. Особливості застосування щодо неповнолітніх кримінального покарання.

При цьому існують певні особливості притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності.
До них можуть бути застосовані лише шість із дванадцяти видів кримінальних покарань – штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. При цьому строки й розміри цих покарань зменшені, порівняно з передбаченими для дорослих. В окремих випадках неповнолітній може бути звільнений судом від відповідальності із застосуванням до нього примусових виховних заходів. Таке рішення приймає суд, ураховуючи обставини справи, особу неповнолітнього. Зокрема ч.2, ст. 105 ККУ, передбачає застереження, обмеження дозвілля і встановлення вимог до поведінки неповнолітніх, наприклад: йому може бути заборонено виходити з помешкання в певний час доби – увечері та вночі, заборонено виходити з помешкання в певний час доби – увечері та вночі, заборонено відвідувати дискотеки, клуби тощо), передача неповнолітнього під нагляд батьків, педагогічного або трудового колективу. На неповнолітнього,який досягнув 15 років та має власне майно або заробіток, суд може покласти обов’язок відшкодувати завдані ним збитки. Найсуворішим примусовим заходом є направлення неповнолітнього до спеціального закладу соціальної реабілітації на строк до трьох років. Направлення до закладу соціальної реабілітації здійснюється судом незалежно від бажання винного та його батьків.
При призначенні покарання суд ураховує обставини злочину, його наслідки, особу злочинця, а також обставини, які пом’якшують і обтяжують відповідальність. Таким чином, до неповнолітніх при призначенні покарання застосовують певні особливості кримінальної відповідальності. Виходячи з того, що кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, ґрунтується на конституційному принципі законності, що означає – кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто вона є невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її вину не встановить і не доведе суд.