Право особи на освіту

Нормативно-правова база:

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР;
2. Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 № 1060-XII;
3. Закон України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 № 2628-III;
4. Закон України «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 № 651-XIV;
5. Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 № 103/98-ВР ;
6. Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 № 1556-VII ;
7. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948;
8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966

Історія та особливості виникнення права на освіту

Історично право на освіту було привілеєм, користуватися яким міг далеко не кожний. Нерівне суспільство існувало лише за такими правилами. Грамотною була обмежена частина суспільства. Варто сказати, що й прагнення бути освіченими мали одиниці. Наприклад, зовсім не в традиції було навчати жінок іншому, ніж музиці та іноземним мовам, подекуди – поезії. Звичайно, що і це стосувалося лише привілейованих родин.

    Тарас Шевченко, щоб мати можливість вчитися малювати, використовував крихти свого вільного часу та переховувався. Катерина Білокур, геніальна художниця, потерпала від нерозуміння батьків, вчилася малювати таємно, використовуючи замість кистей та нормального паперу саморобки та газети. Натомість, батьки Амадея Моцарта, знаного композитора, навпаки з дитинства використовували його талант, змушували постійно займатися та виступати. Втім, усі негаразди не завадили цим трьом гідним особам стати геніями. Самоосвіта та прагнення вчитися і зараз є рушійними силами культурного, емоційного та соціального розвитку та освіти людини.

Право на освіту – одне з соціально-економічних, а також культурних прав людини «другого покоління». Тобто, воно було ідентифіковане та сформоване пізніше за право на життя чи право на гідне або рівне ставлення. Однак, з огляду на дискримінацію, право на освіту може розглядатися також як громадянське право першого покоління, тому що в такому випадку це право входить до змісту права на рівне ставлення.
Стаття 22 Декларації прав людини і громадянина якобінської Конституції (1793) проголошувала завданням суспільства доступність освіти для кожного. А, наприклад, Стаття 157 Німецької Конституції Паульскірхе (1848) передбачала вже безоплатність початкової освіти. Першою право на освіту на конституційному рівні закріпила Мексика (у 1917 році). У Радянській Росії на конституційному рівні доступ до освіти був визнаний завданням держави статтею 17 Конституції РРФСР 1918 року. Право на освіту з вказівкою на зобов’язання держави було вперше закріплене статтею 121 Конституції СРСР 1936 року, та згодом підтверджене статтею 45 Конституції СРСР 1977 року. На загальному європейському рівні право на освіту нормативно було закріплене тільки після Другої Світової війни. Так, в Загальній декларації прав людини з’явилася стаття 26, де було закріплене право на освіту. Також, право на освіту закріплене в статтях 13 і 14 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, статтях 28 і 29 Конвенції про права дитини, у статті 2 Першого протоколу Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у статті 17 Переглянутої Європейської соціальної хартії. В Українській історії право на освіту послідовно знаходило своє нормативно-правове закріплення у:

• Гадяцьких статтях (1658);
• Конституції Пилипа Орлика (1710);
• Конституційному проекті «Вільної Спілки» М. Драгоманова (1884);
• Першому Універсалі Української Центральної Ради (1917).

Право на освіту в Україні

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Статтею 53 Конституції України встановлено, що кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після дипломної освіти різних рівнів навчання. Гарантіями права на освіту є обов'язковість загальної середньої освіти, надання державних стипендій та пільг учням і студентам, право громадян безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних закладах на конкурсній основі. Право на освіту в Україні забезпечується також розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти, відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина, різними формами навчання (очною, заочною, вечірньою, екстернатом, педагогічним патронажем).

Управління освітою

В Україні для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування.

До органів управління освітою в Україні належать:

1. центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти;
2. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти;
3. центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані навчальні заклади;
4. місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування, а також утворені місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування структурні підрозділи з питань освіти (місцеві органи управління освітою).

Органами громадського самоврядування в освіті є:

1. загальні збори (конференція) колективу навчального закладу;
2. районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників;
3. Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

Державні стандарти освіти

Державні стандарти освіти встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти. Державні стандарти освіти розробляються окремо для кожного освітнього рівня і затверджуються Кабінетом Міністрів України (крім стандартів у сфері вищої освіти). Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше ніж один раз на 10 років. Наприклад, Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти., який спрямований на виконання завдань загальноосвітніх навчальних закладів II і III ступеня і визначає вимоги до освіченості учнів основної і старшої школи.

Структура освіти України

Структура освіти включає:

1. дошкільну освіту;
2. загальну середню освіту;
3. позашкільну освіту;
4. професійно-технічну освіту;
5. вищу освіту;
6. післядипломну освіту;
7. самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні:

1. дошкільна освіта;
2. початкова загальна освіта;
3. базова загальна середня освіта;
4. повна загальна середня освіта;
5. професійно-технічна освіта;
6. вища освіта.

Учасники навчально-виховного процесу

Учасниками навчально-виховного процесу є:

1. діти дошкільного віку, вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;
2. керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти;
3. батьки або особи, які їх замінюють, батьки - вихователі дитячих будинків сімейного типу;
4. представники підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.

Загальна характеристика відповідальності за порушення права на освіту

Конституційні норми є нормами прямої дії. Отже, якщо право на освіту порушується – є можливість звернення до суду навіть лише на підставі Конституції. Якщо учнів не влаштовує якість викладацьких послуг, часта та невиправдана зміна вчителів, довга відсутність вчителя, через що належним чином не викладається предмет, немає доступу до підручників, комп’ютерів та інших необхідних для навчання предметів та технологій є можливість:

1. досудового;
2. судового врегулювання таких спорів (цивільний, адміністративний процес).

Досудове врегулювання може здійснюватися шляхом подання заяви або поставлення питання перед шкільними радами, дирекцією школи. Судове врегулювання може відбуватися в рамках адміністративного та цивільного процесів. Наприклад, якщо на погляд учня та/або його батьків, саме директор винний у негараздах, що заважають реалізувати право на освіту або суттєво обмежують це право – можна розпочинати адміністративний процес. Крім того, не варто забувати про дисциплінарне провадження. Якщо на погляд учня та/або батьків, директор школи чи викладачі не можуть впоратися зі своїми професійними обов’язками або нехтують ними – варто подавати заяви до відповідного управління освіти. Якщо у школі практикується насильство стосовно учнів, їх принижують чи вживають дискримінаційні дії; грубо порушується право на освіту – можна розпочинати цивільний процес, а також подавати заяву до відповідних відділів поліції та прокуратури.