Застосування строків позовної давності у справах про визнання батьківства

Нормативна база

• Конституція України
• Сімейний кодекс України
• Цивільний кодекс України
• Цивільний процесуальний кодекс України
• Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів"

Поняття строку та позовну давність

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строки, у справах про визнання батьківства, обчислюються відповідно до Цивільного кодексу України.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п`ята статті 267 ЦК України).

Загальна інформація про застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин

Згідно ст. 20 Сімейного кодексу України (далі- СК України):

1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків передбачених:

• частиною другою статті 72 СК України, - до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
• частиною другою статті 129 СК України, - до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
• частиною третьою статті 138 СК України, - до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини.
• частиною третьою статті 139 СК України, - до вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

2. У випадках, передбачених частиною першою статті 20 СК України, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено СК України.

У п.7.10. Постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16 (12-143гс18) вказано: "Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог". Тобто, перед застосуванням позовної давності, суд мусить дослідити та відобразити у рішенні, чи були порушені право чи інтерес, захищені законом, на захист яких позивач подав позов. Якщо встановлено, що порушення не мало місця, суд відкидає позов через його неґрунтовність. Однак, якщо порушення права чи захищеного законом інтересу підтверджено, але термін для подачі позову вже вийшов і це було оголошено протилежною стороною, суд відмовить у задоволенні позову через пропущений термін позовної давності, за відсутності достатніх причин для його пропуску з боку позивача. Отже, коли суд відмовляє у задоволенні позову через непорушення прав, додаткове обговорення питання позовної давності в рішенні як додаткової причини для відмови не потрібне.

Застосування позовної давності у справах про визнання батьківства якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено за вказівкою матері або у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання чи перебування, за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина

Відповідно ст. 128 СК України, визнання батьківства за рішенням суду визначається за відсутності заяви про визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, право на подання якої встановлено статтею 126 СК України. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено за вказівкою матері або у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання чи перебування, за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина, що передбачено частиною першою статті 135 СК України.

У даному випадку строк позовної давності застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України.

У Постанові Верховного Суду України, винесеному 1 травня 2023 року колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, було підтримано рішення судів перших та других інстанцій за справою № 753/7593/21. Згідно з цим рішенням, бажання позивачки змінити інформацію про батька в актовому записі про народження дитини відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України не було визнано достатньою підставою для задоволення її позову.

Суд мотивував відмову задовольнити позов відсутністю в матеріалах справи доказів про те, що будь-яка інша особа заявляла про своє батьківство щодо зазначеної дитини. Таким чином, запит позивачки про вилучення з актового запису інформації про батька без надання підтверджуючих доказів був визначений як недостатньо обґрунтований. Це рішення підкреслює важливість наявності конкретних доказів при спробах зміни юридичних документів, пов'язаних із встановленням батьківства.

Застосування позовної давності у справах про визнання батьківства у разі спору про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини

Статтею 129 Сімейного кодексу України передбачено, що особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

У даному випадку строк позовної давності один рік, який починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

Відповідно до правової позиції, висловленої ВСУ у справі № 6-617цс17 від 27.04.2017, законодавець у частині першій статті 20 СК України закріпив вичерпний перелік статей цього Кодексу і відповідно вимог, що випливають із сімейних відносин, до яких застосовується позовна давність.

До цього переліку належить у відповідності до частини другої статті 129 СК України вимога про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком. Тому положення частини другої статті 129 СК України, яке є спеціальним, не може бути поширене на положення про визнання батьківства, передбачені у статті 128 СК України.

У частині другій статті 20 СК України передбачено субсидіарне застосування положень ЦК України, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених частиною першої статті 20 СК України.

Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати вищезазначену норму про позовну давність. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції відповідно до частиною 3 статті 267 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 11 січня 2023 року, винесеній колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду було наголошено, що ігнорування батьком своїх обов'язків щодо дитини протягом тривалого часу не може служити аргументом проти визнання його батьківства. Верховний Суд підкреслив, що основною метою визнання батьківства є захист прав та інтересів дитини, а також надання юридичної основи для встановлення батьківських обов'язків, зокрема фінансової підтримки дитини.

Cудово-біологічна (судово-генетична) експертиза при розгляді справ про визнання батьківства

В Постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 202/5601/18 (провадження № 61-18654св20 вказано: “Відповідно до частини другої статті 129 СК України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Верховний Суд звертає увагу, що передумовою звернення до суду в таких справах є наявність кровного споріднення між особою, яка вважає себе батьком, і дитиною. Для з’ясування факту батьківства необхідним є застосування спеціальних знань, зокрема призначення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи. Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт батьківства» (рішення від 07 травня 2009 року у справі «Калачова проти Російської Федерації»). Таким чином, висновок судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи має важливе значення у процесі дослідження факту батьківства.”

19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «М. Т. проти України» («M.T. v. Ukraine», заява № 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.

Надаючи клопотання про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.

Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).

З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).