Екстрадиція шукачів захисту: не допустити

Матеріал з WikiLegalAid
Ця консультація не перевірена досвідченим користувачем. Правова консультація не є офіційним роз'ясненням, носить інформаційний характер та не може безумовно застосовуватися в кожному конкретному випадку.

Нормативна база

Заборона екстрадиції шукачів захисту та біженців як реалізація принципу невислання

Міжнародне право про біженців прямо передбачає захист від вислання в країну, де біженці можуть піддатися ризику переслідування. Це положення відомо як принцип невислання, який закріплений, в першу чергу,  у статті 33 Конвенції про статус біженців:

«Договірні держави не будуть жодним чином висилати чи повертати біженця на кордон територій, де його [її] життю чи свободі загрожує небезпека внаслідок його [її] раси, релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи чи політичних переконань».

Принцип невислання застосовується до осіб, які є біженцями в розумінні Конвенції про статус біженців, тобто, будь-яких осіб, які відповідають критеріям включення, передбаченим у статті 1 (пункт A, підпункт 2) Конвенції 1951 року і не підпадають під дію жодного з зазначених в ній положень про виключення.

Принцип невислання застосовується не тільки щодо повернення в країну походження, але також і щодо примусової висилки (екстрадиції) в будь-яку іншу країну, де можуть мати місце переслідування, або звідки людина ризикує бути відправленою у свою країну походження і наразитися на небезпеку.

Враховуючи декларативний характер статусу біженця, принцип невислання застосовується так само і до осіб, які є біженцями в розуміння Конвенції про статус біженців, однак чий статус ще не визнаний офіційно органами влади певної країни, тобто до шукачів захисту.

Принцип невислання також знайшов своє відображення у статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання, де прямо сказано, що «жодна Держава-учасник не повинна висилати, повертати («refouler») чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань».

Ця норма розповсюджується на всіх людей, які знаходяться під юрисдикцією держави, у тому числі, біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, шукачів захисту тощо. Вона не допускає виключень.

В законодавстві України принцип невислання знайшов відображення у ст. 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" «Заборона вислання або примусового повернення біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, до країни, з якої вони прибули та де їх життю або свободі загрожує небезпека», у ч.2 ст. 589 КПК України «Відмова у видачі особи (екстрадиції)», у ч.4 ст. 590 КПК України «Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію)».

В Україні заборонено висилати, екстрадувати, примусово повертати не тільки біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, але й осіб, які звернулися в Україні за міжнародним захистом (шукачів захисту), у випадку, коли такі дії призведуть до загрози їхньому життю, свободі чи застосування до них катувань.

Екстрадиційна перевірка щодо шукачів захисту

Заборона вислання (екстрадиції) біженців (шукачів захисту) не перешкоджає проведенню щодо них екстрадиційної перевірки.

Відповідно до ст. 541 КПК України видача особи (екстрадиція) – це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.

Екстрадиція включає:

  • офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати;
  • перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі;
  • прийняття рішення за запитом;
  • фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Екстрадиційна перевірка – це діяльність щодо встановлення та дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства України обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин.

Уповноважений на здійснення екстрадиційної перевірки орган - Міністерство юстиції України (коли людина запитується для виконання вироку)/ Офіс Генерального прокурора/ відповідна регіональна прокуратура за дорученням (коли людина запитується для притягнення до кримінальної відповідальності).

Строк екстрадиційної перевірки становить 60 днів, однак може бути продовжений Уповноваженим органом.

Обставини, які перешкоджають видачі особи і які, відповідно, встановлюються і досліджуються під час екстрадиційної перевірки, перераховані у ст. 589 КПК України:

  1. особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України;
  2. злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;
  3. закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;
  4. компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
  5. видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України;
  6. є обґрунтовані підстави вважати, що видача особи (екстрадиція) суперечить інтересам національної безпеки України;
  7. наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

Видача (екстрадиція) особи, яка є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або особою, яка звернулася за захистом в Україні, суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами.

Відповідно до ч.4 ст. 590 КПК України, рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України.

Факт звернення людини до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскарження негативного рішення цього органу має бути предметом дослідження під час екстрадиційної перевірки і основним аргументом щодо неможливості здійснення самої екстрадиції.

Наразі процедуру звернення шукача захисту до Державної міграційної служби та розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулює Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та наказ Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 «Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Підтвердженням подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є довідка про звернення за захистом в Україні, видана органами ДМС України.

Оскаржити негативне рішення органів ДМС України можна в адміністративному та судовому порядку, підтвердженням такого оскарження буде скарга з інформацією про її надіслання або адміністративний позов/апеляційна/касаційна скарга відповідно.

Права особи, стосовно якої розглядається питання про видачу (екстрадицію)

Відповідно до ст. 581 КПК України шукач захисту, стосовно якого розглядається питання про видачу (екстрадицію), має право:

1) знати, у зв’язку з яким кримінальним правопорушенням надійшов запит про його видачу (екстрадицію);

2) мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів;

3) у разі затримання - на повідомлення близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб про затримання і місце свого перебування;

4) брати участь у розгляді судом питань, пов’язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу (екстрадицію);

5) ознайомлюватися із запитом про видачу (екстрадицію) або одержати його копію;

6) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу (екстрадицію);

7) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо запиту про видачу (екстрадицію);

8) робити заяви, заявляти клопотання, виступати в суді мовою, якою вона володіє, користуватися послугами перекладача, а також отримати переклад судового рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вона користувалася під час розгляду.

Затримання шукачів захисту

Затримання особи, яка запитується іноземною державою, здійснюється в порядку, передбаченому ст. 208 КПК України «Затримання уповноваженою службовою особою». Додаткові гарантії для таких осіб передбачені у ст. 582 КПК України:

  • обов’язок уповноважених осіб негайно повідомляти прокурору, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, про підстави і мотиви затримання;
  • обов’язок вказаного прокурора перевірити законність затримання та повідомити регіональну прокуратуру;
  • обов’язок регіональної прокуратури повідомити про затримання центральний орган України протягом 60 годин після затримання;
  • обов’язок центрального органу України поінформувати компетентний орган іноземної держави протягом трьох днів після затримання та МЗС України;
  • обов’язок звільнити затриману особу у разі встановлення обставин, за наявності яких видача (екстрадиція) не здійснюється.

КПК України серед таких обставин визначає:

  • громадянство України або статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, затриманого;
  • відсутність покарання в Україні за злочин, за яким запитується затриманий;
  • закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку;
  • суперечність екстрадиції зобов’язанням України за міжнародними договорами України або інтересам національної безпеки України тощо.

Європейська конвенція про видачу правопорушників до обставин, за наявності яких видача (екстрадиція ) не здійснюється, також відносить:

  • особа запитується за політичне правопорушення;
  • особа запитується з метою переслідування або  покарання  на підставі її раси, релігії,  національної приналежності чи політичних переконань або особа буде піддана таким переслідуванням або катуванню, нелюдському і такому, що принижує гідність поводженню, у разі повернення до цієї держави;
  • правопорушення,  за яке  вимагається видача,  карається смертною  карою за   законодавством   запитуючої  сторони.

Якщо під час перетину шукачем захисту державного кордону встановлюється, що відомості щодо нього перебувають в банках даних Інтерполу, шукач захисту автоматично затримується, передається під охорону і у разі неможливості негайного доставляння до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, утримується в місцях тимчасового тримання затриманих осіб Держприкордонслужби.

Затримання шукача захисту на державному кордоні через те, що відомості щодо нього перебувають в банках даних Інтерполу, не перешкоджає реалізації його права звернутися за міжнародним захистом. Саме своєчасність такого звернення у подальшому може вберегти шукача захисту від екстрадиції до країни походження або третьої країни.

Обов’язок прийняти заяву про захист належить до компетенції посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону (Морської охорони).

Затримання шукача захисту на державному кордоні через те, що відомості щодо нього перебувають в банках даних Інтерполу, не перешкоджає реалізації його права звернутися за міжнародним захистом. Саме своєчасність такого звернення у подальшому може вберегти шукача захисту від екстрадиції до країни походження або третьої країни.

Обов’язок прийняти заяв про захист належить до компетенції посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону (Морської охорони).

У разі звернення затриманими особами, які перебувають у місцях тимчасового тримання органів (підрозділів) охорони державного кордону, із заявами про захист їх прийняття здійснюється посадовими особами, які допущені до охорони та конвоювання (супроводу) затриманих осіб.

Порядок прийняття такої заяви і подальшого передання її органам Державної міграційної служби врегульований Інструкцією про порядок дій посадових осіб Державної прикордонної служби України та взаємодії з територіальними органами Державної міграційної служби України під час звернення іноземців чи осіб без громадянства із заявами про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 10.08.2016 № 772.

Тимчасовий арешт шукачів захисту

Тимчасовий арешт - це взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення злочину за межами України, на строк, визначений КПК України або міжнародним договором України, до отримання запиту про видачу (екстрадицію).

Тимчасовий арешт за своєю правовою природою є спеціальним запобіжним заходом, який застосовується виключно у межах міжнародно-правового співробітництва компетентних органів держав, що стосується видачі осіб відповідно до вимог Європейської конвенції про видачу правопорушників.

Максимальний строк тимчасового арешту – 40 діб.

Відповідно до ст. 583 КПК України тимчасовий арешт може бути застосовано слідчим суддею до особи, затриманої за вчинення злочину за межами України, на підставі відповідного клопотання прокурора.

Вимоги до такого клопотання, зокрема, до переліку доповнюючих його документів, передбачені у ч. 4 ст. 583 КПК України:

  • протокол затримання особи;
  • документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави;
  • документи, що підтверджують особу затриманого тощо.

Вимоги до характеру таких документів передбачені у Європейській конвенції про видачу правопорушників.

Відповідно до ст. 16 вказаної Конвенції, у запиті про тимчасовий арешт повідомляється про існування одного з документів, зазначених у пункті 2а статті 12 (оригінал або завірена копія обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку ж силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони), і намір надіслати запит про видачу правопорушника. В ньому також зазначається, за яке правопорушення буде запитуватися видача, де і коли таке правопорушення було вчинене, а також, у міру можливості, опис зовнішності розшукуваної особи.

При вирішенні питання про застосування тимчасового арешту до затриманої особи суд не вивчає питання її винуватості, наявності відповідних доказів та не вирішує питання про звільнення особи від покарання призначеного вироком суду іноземної держави, а лише перевіряє наявність відповідних документів органів досудового слідства іноземних держав, які підтверджують факт підозри або обвинувачення особи у вчиненні злочину, а також її перебування у розшуку.

Разом з цим, відсутність, неповнота, суперечливість таких документів може стати підставою для відмови у задоволенні клопотання прокурора про застосування тимчасового арешту і звільнення затриманого (див. ухвалу суду першої та апеляційної інстанції у справі № 359/7092/18 ).

Про необґрунтованість і недоцільність тимчасового арешту шукача захисту, безумовно, свідчать також звернення у встановленому порядку до Державної міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що автоматично надає йому статусу особи, вислання, примусового повернення, видача (екстрадиція) якого заборонена.

Про необґрунтованість і недоцільність тимчасового арешту шукача захисту, безумовно, свідчать також звернення у встановленому порядку до Державної міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що автоматично надає йому статусу особи, вислання, примусового повернення, видача (екстрадиція) якого заборонена.

Тимчасовий арешт за таких умов протирічить меті застосування запобіжних заходів, передбаченій ст. 177 КПК та меті позбавлення особи свободи, передбаченої ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. 

Ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тимчасовий арешт, її захисником чи законним представником з підстав, зазначених вище та інших наявних підстав. Актуальними для оскарження тимчасового арешту є також загальні порушення процесуального закону, вчинені під час затримання, доставлення до слідчого судді та розгляду відповідного клопотання прокурора (див. ухвалу апеляційного суду у справі № 357/8753/16-к).

Тимчасовий арешт або інший застосований до затриманого запобіжний захід припиняється в разі, якщо:

  1. центральний орган України в передбачені міжнародним договором України строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію);
  2. під час екстрадиційної перевірки встановлено обставини, за наявності яких видача особи (екстрадиція) не здійснюється;
  3. компетентний орган іноземної держави відмовився вимагати видачу особи;
  4. центральним органом України прийнято рішення про відмову у видачі особи (екстрадиції).

Екстрадиційний арешт шукачів захисту

Екстрадиційний арешт – це взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення злочину за межами України, на строк, визначений КПК України або міжнародним договором України для забезпечення її видачі

Максимальний строк екстрадиційного арешту – 12 місяців. У межах цього строку перевірка наявності підстав для подальшого тримання під вартою або підстав для звільнення здійснюється не рідше 1 разу на 2 місяці (за ініціативою сторони обвинувачення) і не частіше 1 разу на 1 місяць (за ініціативою сторони захисту)

Відповідно до ст. 584 КПК України, екстрадиційний арешт може бути застосовано слідчим суддею до особи, затриманої за вчинення злочину за межами України, на підставі відповідного клопотання прокурора.

Вимоги до такого клопотання, зокрема, до переліку доповнюючих його документів, передбачені у ч. 2 ст. 584 КПК України:

  • копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи (екстрадицію), засвідчена центральним органом України;
  • документи про громадянство особи;
  • наявні матеріали екстрадиційної перевірки.
При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

Разом з цим, відсутність, неповнота, суперечливість матеріалів екстрадиційної перевірки, документів про громадянство, неналежне засвідчення копії запиту про видачу можуть бути предметом дослідження слідчого судді при розгляді клопотання (див. ухвалу суду апеляційної інстанції у справі № 373/659/17).

При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

Разом з цим, відсутність, неповнота, суперечливість матеріалів екстрадиційної перевірки, документів про громадянство, неналежне засвідчення копії запиту про видачу можуть бути предметом дослідження слідчого судді при розгляді клопотання (див. ухвалу суду апеляційної інстанції у справі № 373/659/17).

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя постановляє ухвалу про:

  • застосування екстрадиційного арешту;
  • відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, якщо для його обрання немає підстав;
  • обрання запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою (екстрадиційним арештом).

Останній варіант є можливим за наявності обставин, передбачених ст. 585 КПК України: які гарантують запобігання втечі особи та забезпечення у подальшому її видачі.

При вирішенні питання про можливість застосування запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою, слідчий суддя обов’язково враховує:

  1. відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та дотримання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень (відсутність таких відомостей може бути підкреслена, наприклад, фактом залишення особою території запитуючої країни за відсутності статусу обвинуваченого (див. ухвалу суду першої інстанції у справі № 761/24081/18) або фактом законного перебування особи на території України з систематичним відвідуванням державних органів влади України, зокрема, ДМС під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (див. ухвалу суду апеляційної інстанції у справі № 373/659/17);
  2. тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, виходячи з обставин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону України про кримінальну відповідальність і усталеної судової практики;
  3. вік та стан здоров’я особи, видача якої запитується (проблеми зі здоров’ям, наявність інвалідності підкреслюють необхідність обрання запобіжного заходу не пов’язаного із позбавленням свободи (див. ухвалу суду апеляційної інстанції у справі № 373/659/17);
  4. міцність соціальних зв’язків особи, у тому числі наявність у неї родини та утриманців (наявність дітей, дружини, працевлаштування, житла на правах оренди, поручителів грають на користь обрання запобіжного заходу не пов’язаного із позбавленням свободи (див. ухвалу суду апеляційної інстанції у справі № 373/659/17 та ухвалу суду першої інстанції у справі № 761/24081/18).

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, щодо якої застосовано екстрадиційний арешт, її захисником чи законним представником, прокурором, крім ухвал слідчого судді про затвердження згоди особи на її видачу (екстрадицію) та застосування екстрадиційного арешту, про затвердження згоди особи на її видачу (екстрадицію), відмови особи від застосування спеціального правила щодо меж кримінальної відповідальності та застосування екстрадиційного арешту, які оскарженню не підлягають.

Оскарження рішення про екстрадицію

Шукач захисту не може бути виданий іноземній державі. Це протирічить ст. 33 Конвенції про статус біженців, ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ч.2 ст. 589 КПК України «Відмова у видачі особи (екстрадиції)», у ч.4 ст. 590 КПК України «Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію)».

Тим не менш, у випадку, якщо рішення про видачу особи (екстрадицію) прийнято, на його оскарження, відповідно до ст. 590 КПК України, є 10 днів з моменту вручення його особі.

Рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою, крім випадку, передбаченого статтею 588 цього Кодексу. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути подана до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України.

Рішення про екстрадицію може бути скасовано, якщо особа знаходиться в процедурі визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі, коли рішення про відмову у визнанні оскаржується в адміністративному чи судовому порядку.

Рішення про екстрадицію може бути скасовано, якщо особа знаходиться в процедурі визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі, коли рішення про відмову у визнанні оскаржується в адміністративному чи судовому порядку. Крім цього, судова практика свідчить про те, що під час оскарження на користь шукача захисту може бути розцінена ситуація, коли він через незалежні від нього обставини не зміг звернутися за захистом в Україні (див. ухвалу суду першої та апеляційної інстанції у справі № 761/39493/17).

Строк розгляду скарги на рішення про екстрадицію – 5 днів з дня її надходження до суду.

За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою:

  1. залишає скаргу без задоволення;
  2. задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію).

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному та касаційному порядку з особливостями, передбаченими ч.9 ст. 591 КПК України.

Підготовлено експертами БФ "Право на Захист" за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні
Отримано з https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php?title=Екстрадиція_шукачів_захисту:_не_допустити&oldid=47006